Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Особливості національної системи акредитації як процесу підтвердження ефективності та якості результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів.

Особливості національної системи акредитації

1. Цілісність системи акредитації взаємозалежність елементів системи) порушена через превалювання ієрархічності. Інститут державної акредитації закладів вищої освіти сформувався в Україні, як і в деяких інших країнах пострадянського простору, у 1990-ті роки. Його початкова мета – гарантувати вступникам і абітурієнтам, що освіта, яку надають нові (особливо приватні) вищі навчальні заклади, відповідає певним, встановленим офіційно, стандартам. Відтак, державна акредитація виявилась функціонально затребуваним інститутом, легітимність якого до сьогоднішнього дня нічим не підважена [442]. Проте інститут державної акредитації закладів вищої освіти виявив свою неефективність.

2. Акредитаційні процедури, що діють в Україні і запозичені із західних моделей, на практиці не працюють на покращення якості освіти. Вочевидь для цього є декілька причин. Перша з них – це абсолютна монополія держави вирішувати кому і на яких умовах надавати акредитацію. Неконкурентність і монопольність самого механізму акредитації, а також його непрозорість і відсутність підзвітності, стали причиною багатьох зловживань і корупції, а також байдужості і пасивності як споживачів, так, і академічного середовища, стосовно питань забезпечення якості освіти.

Другою вагомою причиною стала зарегульованість стандартів вищої освіти. Вимоги до ВНЗ посилювались практично постійно протягом всіх періодів розвитку системи акредитації, але це не сприяло покращенню якості освіти і не запобігало відтоку кадрів з ВНЗ, а призвело лише до посилення бюрократизації і витонченості корупційних схем.

Безальтернативність інституту державної акредитації закріпилася за допомогою такого феномену як «диплом державного зразка». Оскільки саме від наявності такого диплому залежить працевлаштування, то це спричинило масовізацію і комерціалізацію вищої освіти, які не сприяли її якості.

3. Інтегративність та комунікативність системи акредитації порушені через імітаційне виконання міжнародних зобов’язань щодо розвитку вищої освіти на державному рівні. Забезпечення якості вищої освіти є однією із основних стратегій Болонського процесу.

4. Ієрархічність системи акредитації в Україні виражена занадто великим спрямовуючим впливом на всю систему. Залежність від державної акредитації та державного фінансування паралізує автономію українських ВНЗ, гальмує їхній рух до нарощення якості.

Неготовність університетського менеджменту до модернізації, фактична неспроможність вести незалежну внутрішню політику, очікування приписів згори – все це характеризує багато університетів сьогодні. «Бажання перекласти відповідальність на МОН, а, з іншого боку, глухий протест проти його політики – все це заслуговує не лише висміювання та критики, але й співчуття. До цього додається невміння ефективно контактувати з потенційними спонсорами (на сьогодні спонсорські кошти системно і в помітних масштабах направлені лише на Український католицький університет та Києво-Могилянську академію). Міністерство освіти, яке взялось дебюрократизувати процеси в освіті і позбавити ВНЗ низки застарілих приписів, тим не менше, прагне зберегти важелі контролю саме над фінансовими притоками і таким чином законсервувати узалежнене становище ВНЗ».

5. Історичність системи акредитації (зародження, становлення, функціонування та занепад) здійснюється у вигляді поступального руху, який порушували різкі кризи. Ці кризи настають тоді, коли виникає протиріччя між реальним співвідношенням соціальних сил в суспільстві і формою його політичної організації.

Протягом багатьох років державно-управлінські структури слугували режиму, політиці, державному устрою, а не природнім потребам і намаганням людей самореалізуватися в житті. Рано чи пізно освітні потреби населення змінювались і воно шукало шляхи їх реалізації, вимагаючи від влади адекватного реагування. Проблемі якості освіти до недавнього часу не знайшлося місця в управлінській теорії і практиці, а якість освіти на сьогодні є чи не найважливішим індикатором розвитку суспільства, критерієм результативності здійснюваних в країні перетворень.

В історичному вимірі однією з причин слабкості і неефективності розвитку системи ЗЯО є відсторонення громадськості на фоні байдужості, а то й заангажованості чиновників. Уроки минулого мають стати підґрунтям для структурування, визначення функцій і тенденцій процесуального розвитку і державної і громадської системи ЗЯО, і системи акредитації зокрема, аби взаємодоповнювати одна одну, а не протистояти.

Розвиваючи державно-громадські механізми ззовні і всередині системи ЗЯО, потрібно не сліпо копіювати інші системи, а ретельно переглядати свої переваги і недоліки власної історії, шукати перехідні форми до створення прогресивних механізмів.

6. Необхідна різноманітність підходів у системі акредитації (різноманітність шляхів вирішення задач системи приводить до прогресивного рішення) порушена через відсутність такої. Існує лише державна форма акредитації ВНЗ та напрямів/спеціальностей.

7. Потенційна ефективність системи акредитації (дослідження таких якостей системи, як надійність, керованість та життєздатність) обумовлена синергетикою оцінки якості на всіх рівнях.

2. Оцінювання якості освітнього процесу як один із складників системи якості освіти

Перенесення центру ваги з процедур зовнішнього контролю якості освітнього процесу і його результатів на базі національних систем акредитації в бік внутрішньої самооцінки ВНЗ є важливою світовою тенденцією в сфері забезпечення якості освіти та передбачає побудову та розвиток її оцінювання. Внутрішнє оцінювання є найбільш достовірним.

Підсистема оцінювання якості освітнього процесу у ВНЗ може бути представлена за допомогою внутрішньої і зовнішньої оцінки на різних рівнях реалізації вищої освіти, які взаємопов'язані, взаємодоповнюють, взаємообумовлюють одна одну.

Що стосується макрорівня оцінювання якості освітнього процесу у ВНЗ, слід взяти до уваги інформацію, що стосується юридичної бази системи, наприклад законодавчі та нормативно-правові документи. На цьому рівні включається аналіз планування, фінансування і бюджету, нові підходи до оцінювання, опис процесів прийняття рішень і поширення інформації, а також механізм розподілу ролей і повноважень між основними учасниками системи.

На даному рівні також важливо врахувати принципи і стилі організації керівництва, зовнішнє і внутрішнє співробітництво на міжнародному, національному, регіональному або місцевому рівнях для оцінки заходів з надання допомоги, фізичні ресурси, системи автономності різних рівнів, на яких приймаються рішення. Макрорівень також стосується процедур прийняття рішень та адміністративних структур, відповідальних за процес реалізації вищої освіти.

Мезорівень оцінювання якості освітнього процесу у ВНЗ надає інформацію про реалізацію політики в галузі вищої освіти. Він стосується цілей і загальної структури оцінювання, основних суб'єктів оцінювання, адміністративних та фінансових аспектів, оцінювання досягнутих результатів щодо намічених цілей.

У цьому контексті важливо проаналізувати ступінь досягнення програмами намічених цілей, а також відповідність вкладених коштів певним цілям, людським, фінансовим та фізичним ресурсам.

Отже, на цьому рівні оцінювання в основному стосується урядової стратегії і результатів її проведення.

До екзорівня оцінювання відноситься взаємодія основних учасників системи вищої освіти із зовнішнім світом, із зацікавленими учасниками, які функціонують поза системою освіти, але мають до неї відношення, таких як соціальні партнери, підприємці, різні асоціації, міжнародні організації і т. ін.

Цей рівень також стосується зовнішнього впливу на процеси, що відбуваються в системі вищої освіти, на ринок праці. Особливо важливими є взаємини між системою вищої освіти та виробничою сферою. Наприклад, до того як буде розроблена навчальна програма, виробнича сфера повинна викласти свої потреби в конкретних професійних профілях, оцінити якість підготовки студентів.

У ході професійної підготовки студенти можуть використовувати можливість брати участь у практичній діяльності безпосередньо на виробництві і отримувати перший професійний досвід.

Однак, крім виробничої сфери, не можна забувати важливість вкладу соціальних партнерів.

У багатьох країнах залучення асоціацій роботодавців та працівників у співпрацю з відповідальними органами управління освітою, в процес прийняття рішень (як регулюючих структур) має давню традицію.

Ця співпраця може бути інституціолізована на різних рівнях (комітети, структури, що виробляють рекомендації, дослідницькі та політичні організації). Вона забезпечує участь у процесі всіх значущих соціальних груп і служить розвитку соціального та економічного секторів. Тристоронні комісії до деякої міри гарантують встановлення прямих і адекватних зв'язків між потребами виробничого і обслуговуючого секторів, інтересами студентів, стажистів, дорослих студентів і стратегією уряду в галузі вищої освіти.

Мікрорівень оцінювання відноситься до різних окремих організацій і учасників, які здійснюють професійну підготовку на практиці. На цьому рівні оцінювання стосується інфраструктури (приміщення, обладнання, матеріали), персоналу (керівництво, викладачі, адміністративні та допоміжні структури) та навчальних заходів (розробка навчальних програм, якість навчальних курсів і семінарів) та ін.

Після досягнення ясності на одному або багатьох структурних рівнях буде реалізовуватися процедура оцінювання. І тільки тоді стає можливим визначити точні цілі і зміст оцінювання.

8. Цілеутворення: загальні цілі зовнішньої системи оцінювання якості освітнього процесу у ВНЗ згідно вимог державної акредитаційної системи полягають у встановленні:

– відповідності змісту, рівня і якості підготовки фахівців вимогам стандартів;

– типу і виду ВНЗ за показниками державної акредитації;

– відповідності умов здійснення освітнього процесу державним вимогам.

3. Тенденції розвитку системи національної системи акредитації

Тенденція (від лат. tendo – направляю, прагну) – можливість тих чи інших подій розвиватися в даному напрямку. Тенденції – це виявлені в результаті аналізу стійкі співвідношення, що спостерігаються: якості, ознаки, властиві системі, показники доходів, витрат, споживання, попиту та пропозиції на ринку товарів, послуг; визначена спрямованість даних процесів. На основі тенденцій можна робити висновки про хід вказаних процесів у майбутньому, прогнозувати їх показники

Оскільки система забезпечення якості вищої освіти являє собою один з соціальних інститутів, її розвиток повністю зумовлюється зміною потреб суспільства, обумовленим характером і досягненнями науково-технічного і соціального прогресу.

Динаміку сучасного суспільного розвитку характеризують швидкі і глибокі зміни в усіх сферах життя і діяльності людини - в науці і техніці, в економіці і політиці, в освіті та культурі, в організації виробництва і в управлінні ним.

Вища освіта як один з найважливіших соціальних інститутів також схильна до постійного розвитку відповідно до зміни цілей і потреб суспільства, з розробкою і впровадженням високих технологій.

У той же час реагування освітніх систем на суспільні виклики часу відбувається не автоматично, а опосередковано, в процесі розвитку громадської думки та активності педагогів, громадських і державних діячів, відрізняючись певною інерційністю. Ці обставини обумовлюють необхідність в постійному пошуку, дослідженнях і моніторингу як загально цивілізаційних процесів, так і процесів функціонування освітніх систем з метою узгодження їх основних параметрів з громадськими змінами, з провідними напрямками і тенденціями науково-технічного і соціального прогресу.

При цьому зазвичай найбільш радикальної модернізації вимагає такий елемент освіти, як його зміст, оскільки саме зміст вищої освіти формує фундамент і можливості удосконалення програм підготовки фахівців у вищій школі, зумовлює рівень і якість вищої освіти. Зміст вищої освіти безпосередньо впливає на характер розвитку і використання продуктивних сил суспільства, на матеріальну і духовну культуру, на добробут населення.

Тому тенденції розвитку системи забезпечення якості освіти і системи акредитації, зокрема, як її складової, розцінюємо як позитивні.

Особливе – філософська категорія, що виражає єдність, синтез загального і одиничного (окремого, індивідуального). Будь-який предмет, процес і т.ін. завжди є щось особливе, в якому сплавлені в нерозривній єдності і взаємодії як загальні, так і поодинокі характеристики [611].

Особливості розвитку системи акредитації формуються під впливом чинників (соціально-політичних, нормативних), які характеризують кожний з періодів.

Ці особливості визначають специфічні та провідні тенденції у кожному періоді.

Для першого періоду – 1991 –1995 рр. – характерним було створення національної системи освіти незалежної України та запровадження демократичної системи оцінки і контролю якості вищої освіти – акредитації, Тенденція демократизації освітньої системи в цілому є характерною і в глобальному вимірі.

Акредитація стає фокусом нових відносин, інструментом конкуренції, оскільки ВНЗ можуть представити громадськості додаткові гарантії якості навчання, отримавши шляхом акредитації новий рівень.

Акредитація на законодавчому рівні визнається найважливішим елементом регулювання ринку освітніх послуг. Цим самим держава частково йде від монопольного права оцінки якості. З’явилась диференціація ВНЗ за типами (державний/приватний) і рівнями акредитації, що викликало конкурентність та масовізацію вищої освіти. Разом з тим, становлення інфраструктури системи акредитації, організація акредитаційної комісії та інституту експертів обумовило початок розвитку бюрократизації.

Оскільки акредитація за призначенням є інструментом забезпечення якості освіти, то сформувалась інша провідна тенденція – становлення і розвиток системи акредитації як інструменту визнання якості вищої освіти. Таким чином перший етап характеризується особливостями (табл. 3.3):

– створення національної системи освіти незалежної України;

– масовізація та комерціалізація вищої освіти.

Другий період – 1996–2001 рр. – період інституційного розвитку системи акредитації.

Інституційний механізм – механізм, що забезпечує взаємодію інтересів суб'єктів розвитку (держави, системи освіти і науки, суспільству) і придання створеним соціально-економічним зв'язкам упорядкований і нормативний характер [611].

Інституційний механізм включає в себе розробку методології проведення акредитації, підготовку експертів, нормативно-правове регулювання, формування інформаційної системи в рамках акредитації.

Тенденція до інституалізації системи акредитації виникла в результаті таких особливостей:

– домінування державно-адміністративного впливу на акредитацію;

– бюрократизація процесів акредитації;

– продовження масовізації та комерціалізації вищої освіти.

Третій період – 2002–2004 рр. – період оптимізації державної системи акредитації, що характеризується:

– продовженням масовізації та комерціалізації вищої освіти,

– домінуванням державно-адміністративного впливу на акредитацію,

– бюрократизацією процесів акредитації,

– закритістю і замкненістю системи акредитації,

– дублюванням показників при проведенні інших видів оцінки якості вищої освіти (інспектування, рейтингування та моніторинг

Вища школа України є достатньо закритою системою, слабо пов’язаною із інтересами та потребами ринку праці. Формування державного замовлення здійснюється без врахування стану економіки і перспектив соціально-економічного розвитку. Залучення роботодавців до системи до останнього часу стримувалось жорсткою бюрократичною системою управління, як на рівні держави, так і на рівні управління великими університетами.

Специфічною тенденцією в цей період є становлення субсидіарності в системі акредитації. Принцип субсидіарності є елементом демократії. Він є визнанням існування в ієрархічних системах розподіленої неоднорідності, яка визначає існування різноякісних взаємопов’язаних між собою системних рівнів. Принцип субсидіарності невіддільний від принципу демократизму, який націлює на необхідність широкої участі академічного штату у прийнятті управлінських рішень.

Субсидіарність в системі акредитації розглядається як делегування Міністерством освіти і науки України права розроблення стандартів вищої освіти та запровадження внутрішньої системи забезпечення якості освіти на рівні ВНЗ. Субсидіарність, в той же час, накладає і відповідальність на ВНЗ за результати таких інновацій.

Зростання масовості вищої школи неминуче повинно було привести до зниження якості вищої освіти, оскільки до останнього часу явно чи неявно в системі вищої освіти переважала завдання забезпечення доступності, під яку оформилися всі організаційно-економічні механізми.

Розширення сфери вищої освіти, особливо за рахунок студентів, що платять за своє навчання, вирішило для ВНЗ важливу проблему: компенсувало гостру нестачу бюджетних коштів, але призвело до того, що в даний період вища освіта виконує, насамперед, функцію соціалізації, а не професіоналізації.

Після того як формально завдання забезпечення доступності було вирішене, і Україна фактично перейшла до загальної вищої освіти, повною мірою постали питання про якість підготовки фахівців і доступності саме якісної вищої освіти різним верствам і групам населення.

Четвертий – 2005–2014 рр. – період початкової інтеграції. В результаті проведених реформ в системі вищої освіти намітилось посилення позитивних тенденцій, в числі яких демократизація вищої освіти і поступовий перехід до децентралізації його управління; диверсифікація складу і структури вищих навчальних закладів та джерел їх фінансування; формування нової нормативної та правової бази та її подальше вдосконалення; націленість системи вищої школи на євростандарти освітньої діяльності. Чинна система ліцензування та акредитації є громіздкою, заформалізованою, не дає диференційованої оцінки та прозорої інформації щодо діяльності ВНЗ.

Особливості періоду:

– продовження масовізації та комерціалізації вищої освіти (до 2008р.);

– домінування державно-адміністративного впливу на акредитацію;

– бюрократизація процесів акредитації;

–закритість і замкненість системи акредитації;

– дублювання показників при проведенні інших видів оцінки якості вищої освіти (інспектування, рейтингування та моніторинг);

– домінування кількісних показників над якісними в системі акредитації;

– громіздка система документообігу.

Підписавши Болонську декларацію, Україна добровільно взяла на себе зобов'язання вибудовувати свою освітню систему, керуючись єдиними правилами гри, які накладаються на наявну в даний час соціально-економічну ситуацію в країні. Перед вищою школою постає завдання не виживання в нових умовах, а змін, адекватних тим змінам, які переживає наша країна, суспільство і держава.

Тому виникла наступна специфічна тенденція – наближення національної системи вищої освіти та її компонентів (акредитації) до ЄПВО.

П’ятий – з 2014 р. – євроінтеграційний період характеризується системною кризою в соціально-політичній сфері країни. Але встановлений на державному рівні новий формат державного розвитку породжує нову тенденцію розвитку – європеїзацію в системі вищої освіти, в системі забезпечення якості та в системі акредитації зокрема.

Європеїзація (англ. Europeanisation або Europeanization) — як концептуальна модель європейських штудій (модель науки про походження, становлення, розвиток і т.д. Євросоюзу) з'явилася у середині 90-х років минулого століття, коли були застосовані перші спроби проаналізувати вплив європейської інтеграції на інституції (державні установи) та політику країн членів ЄС та кандидатів (на членство).

Сьогодні, у третьому тисячолітті, розвиток України визначається в контексті європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури.

Для України особливої актуальності набуває урахування факторів соціально-економічного розвитку, серед яких значна роль відведена людському чиннику. Особливе значення при цьому набуває система освіти. Соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності, входження України у світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти.

Пріоритетним завданням є модернізація вищої освіти відповідно до сучасних міжнародних вимог. Інтеграційні процеси у сфері вищої освіти європейських країн поступово реалізовувалися. Україна – активний учасник цих процесів.

Проектування освітніх структур і впровадження нових моделей та програм підготовки, як свідчить досвід усіх країн, у тому числі й України, – процес надзвичайно складний і в подальшому актуальний.

Оцінка якості реалізації освітніх програм є надзвичайно затребуваною та актуальною, у тому числі і для самих вищих навчальних закладів. Проблема забезпечення якісного та конкурентоспроможного рівня освіти в нашій країні останнім часом є важливою для подальшого розвитку країни. Це визнано не тільки у академічному середовищі, а й на високому урядовому рівні.

Необхідність змін у системі вищої освіти спричинена такими чинниками:

- суспільно загрозливим став розрив між ринком освітніх послуг і ринком праці в якісному та кількісному вимірах;

- актуалізувалися процеси світової та європейської інтеграції вітчизняної системи вищої освіти;

- недостатньо дієвими є механізми державного впливу на виробників неякісних освітніх послуг;

- немає належного впливу громадськості та роботодавців на стан підготовки фахівців (бізнес та підприємництво майже не фінансують вищу освіту);

- переважають кількісні, а не якісні показники діяльності вищих навчальних закладів.

- демографічна яма – щорічно кількість випускників загальноосвітніх шкіл країни знижується приблизно на 10 відсотків. ВНЗ відчувають серйозні проблеми з набором абітурієнтів.

- політика економічної захищеності студентів: обмеження зростання вартості навчання для позабюджетних студентів;

- введення нових механізмів мотивації розвитку ВНЗ: створення державних і національних дослідницьких університетів, на відміну від диференціації ВНЗ за акредитаційними статусом;

- нова освітня політика, спрямована на укрупнення ВНЗ і ліквідацію філій;

- посилення функцій контролю та нагляду в освіті (зміна технології державної акредитації: формалізація самооцінки, залучення до експертизи діяльності ВНЗ осіб тільки з числа академічної громадськості як уповноважених з перевірки якості освіти);

- розроблення і широке обговорення нового інтегрованого закону «Про освіту», який, зокрема, посилює функції контролю і нагляду в освіті та прописує нові форми професійній та громадській акредитації;

4. Роль гарантування якості вищої освіти в суспільному договорі для нової України

Проблема забезпечення якості освіти взагалі та якості вищої освіти, зокрема, вже тривалий час є однією з центральних у світовому освітньому дискурсі. Розвинуте суспільство справедливо розглядає функцію гарантування якості освіти (разом з доступом до неї) серед ключових обов’язків держави перед народом.

Упродовж періоду незалежності українська суспільна думка повільно еволюціонує в напрямі усвідомлення цього концепту, хоча належною мірою він і досі залишається в тіні панівного етатизму.

І якщо справді розвинене громадянське суспільство спроможне самостійно інституціоналізувати базові засади суспільного договору, то сучасна українська спільнота не мислить реалізації такого договору без вирішальної ролі держави. У проекції на освітню сферу це означає стійку ілюзію здатності органів державного управління створити ефективну систему контролю та управління наданням комплексу освітніх послуг. Практично ж чвертьсторічний шлях становлення нашої держави засвідчив неможливість вирішення цього завдання лише засобами державного впливу та централізованого управління.

Одним з найбільш яскравих прикладів інституціонального неуспіху державної освітньої політики є ґенеза механізму ліцензування та акредитації у сфері вищої освіти. Накопичений за останніх двадцять років досвід його функціонування не тільки не дозволив сприяти підвищенню якості, але й не запобіг її поступовій руйнації.

Лише хвиля громадянської активності під час та після Революції гідності дозволила відмовитись від застарілих та шкідливих підходів, ухвалити принципово нове прогресивне законодавство, стимулювати до зміни способу мислення академічної спільноти в напрямі створення нового суспільного договору.

Література

1. Вища освіта в Україні [Текст] : навч. посіб. / за ред. В.Г. Кременя, С.М.Ніколаєнка. - К. : Знання, 2005. - 327 с. - 966-346-012-1. Рек. МОНУ.
2. Вища освіта України: стан та тенденції: Матеріали до підсумк. колегії М-ва освіти і науки України / За ред. В. Г. Кременя. – К., 2000. – 225 с.
3. Вікторов В. Педагогічний контроль у вищій школі : навч. посіб. / В.В. Приходько, В. Г. Вікторов; Нац. гірн. ун-т. - Д., 2009. - 150 c.
4. Глосарій (термінологія) Болонського процесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mon.gov.ua/main.php?query=/higher/bolon
5. Добко Т. Забезпечення якості вищої освіти: Європейські кращі практики для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovira.eu/images/_concept_final.pdf
6. Кредитно - модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) у Глухівському державному педагогічному університеті [Текст] : навч. посіб. / авт. і укл. Поліщук В.М., Курок В.П. - Глухів : РВВ ГДПУ, 2006. - 120 с.
7. Одерій Л.П. Менеджмент якості вищої освіти. [Текст] : навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. заклад. / Київський державний економічний університет. - К. : ІСДО, 1995. - 100 с. (1)
8. Педагогіка вищої школи [Текст] : навч. посіб. / за ред. З. Н. Курлянд. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К. : Знання, 2007. - 495 с. - 966-346-270-1. Рек. МОН України.
9. Свіжевська С. Акредитація від А до Я. Глосарій з акредитації: навч.-метод. посібник / М. Гончаренко, С. Свіжевська. – Дніпропетровськ : Національний гірничий університет, 2012. – 287 с.
10. Свижевская С. Методы внедрения условия транспарентности информации при оценке качества высшего образования // Современные научные исследования и инновации. М. : 2014. – № 2. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://web.snauka.ru/issues/2014/02/31319.

Додаткова